Культурна програма нещодавнього перебування в Парижі не могла не включати відвідин художніх музеїв, щонайменше двох головних - Лувру та Орсе, хай як це банально і, на думку багатьох, нудно. Я не відчував нудьги, але і відчуття якогось неземного захвату також не було. Втім, про останнє я, мабуть, навіть трохи жалкую: на кілька годин прогулянка повз сотні вартих уваги творів здається буденною і само собою зрозумілою, а по приїзді в Україну згадується, як унікальний і здебільшого провтиканий шанс все побачити, розгледіти, закарбувати.
Ґюстав Курбе і Едуард Мане - рідкісні непровтикані винятки з Орсе, бо я, зрештою, саме їх у цьому музеї хотів побачити найбільше. Обоє - хороший приклад того, що називають "жертвами стереотипів". Приклад тим цікавіший, що жертвами вони стали кожен по-своєму: Курбе самотужки і цілеспрямовано нажив собі обмежений образ суворого живописця-"реаліста", а Мане, навпаки, виявився "імпресіоністом" незалежно від своєї волі, стараннями критиків та широкої публіки. Обидві характеристики, при ближчому розгляді, правдиві лише невеликою мірою, особливо друга. Тим більше в мене якраз була нагода зробити цей самий близький розгляд.
Курбе - один із перших художників, що проголошували ідеї, створювали маніфести і взагалі кидались гучними словами. Починаючи з Курбе, саме такого роду свідоме месіанство, часто зневажливе стосовно попередньої традиції, нерідко рухало мистецтво вперед і змушувало його підкорювати нові і нові території. Бажання винаходити нове, максимально нетрадиційне мистецтво і супроводжувати цей процес потоком пафосних супровідних слів стало нормою у ХХ ст. і навіть утворило власну, антитрадиційну, традицію (причому дуже продуктивну).
Словом, як бунтар у мистецтві, а до того ж і соціаліст у політиці, Курбе звернувся до реального, сучасного йому соціального життя і проголосив, що натхнення і сюжети слід черпати винятково звідти. Щоправда, репутація епатажного і руйнівного реаліста-соціаліста зіграла з ним злий жарт - після Паризької комуни (у якій він, звісно, взяв діяльну участь) йому приписали руйнування колонни з Наполеоном і змусили виплачувати велетенські витрати зі встановлення нової фалічної структури. Від проблем з боргами перед Третьою республікою художника "врятувала" тільки передчасна смерть від цирозу печінки.
Стереотип, який лишив по собі Курбе і нав’язав публіці на століття вперед, змушує уявити незламного борця за народ, який присвячує творчість соціальним низам і взагалі всі сили витрачає на зображення дійсності в її, так би мовити, революційному розвитку. В цьому є частка справедливості, але відвідини музею Орсе, так само як погляд на репродукції інших його творів, лишає трішки більш розмаїту картину. Взяти, приміром, його "Майстерню художника".
Ґюстав Курбе, "Майстерня художника" (1855), Париж, Музей Орсе. Зображення з wikimedia.org
Звісно, це лише алегорія, про що чесно сказано у повній назві картини, тобто вона й не має бути реалістичною в строгому сенсі слова. Але навіть як алегорія художника-реаліста вона досить двозначна. Зображений у центрі, Курбе пише пейзаж, тобто - реальність, природу; поруч із ним оголена жінка, що теж має символізувати природу та істину. Ліворуч - народні маси, зіграні Герценом та іншими друзями-революціонерами. Праворуч теж друзі - Прудон, Бодлер і компанія. Все досить прозоро, але чи тягне цей образ на справжній, революційний соціальний реалізм? Оголене тіло, в т.ч. писане з натури, а не з грецьких зразків, було цілком в рамках академізму (хоч його й треба було зазвичай поміщати в якісь міфологічні рамки); пейзаж також не був нічим дивним.
Прості люди в сюжетах були найбільшим новаторством, але якраз їх на картинах Курбе, насправді, не так вже й багато. Серед відомих це лише дві-три картини, серед яких "Похорон в Орнані" (про який мова далі) та "Каменярі", втрачені під Дрезденом стараннями союзної авіації. У голандців XVII ст., на зразок Стена чи де Хооха, простолюд траплявся і то частіше (хоча у голандському контексті того часу це була цілком конвенційна тема). Це я не до того, що Курбе не реаліст або поганий реаліст. Але це дещо підмиває образ безкомпромісного соціального реаліста, який за ним закріплено. Якщо судити з колекції Орсе, улюбленою темою художника - в усякому разі, після пейзажів у сіро-буро-зелених тонах, - було полювання, з собаками і оленями в красивому русі. Навіть на цій алегорії мисливець - найпомітніша з усіх фігур ліворуч (і до того ж підозріло нагадує Наполеона ІІІ). Курбе просто любив полювання і писав переважно те, що любив. Словом, у дійсності Курбе не так-то слідував власному образу. Тепер важливою є не тільки відданість певним ідеям, але й сам факт їх гучного проголошення, який може зробити значно більший вплив на інших художників, публіку та критиків, ніж власне твори маніфестанта. Проголошення розриву вже достатньо, щоб розрив стався, навіть якщо він не дуже переконливо підкріплений художньою практикою. Це саме випадок Курбе.
Ґюстав Курбе, "Похорон в Орнані" (1850), Париж, Музей Орсе. Зображення з wikimedia.org
"Похорон в Орнані" - велетенська картина з фігурами у повний зріст, яку ніяк неможливо уявити собі з репродукцій. Академізм приписував, що полотнища таких масштабів резервуються тільки для грецьких та біблійних міфів, тому це зображення простого сільського похорону наробило чимало заслуженого шуму у свій час. Тут Курбе як ніколи вірний своєму реалізму: всі фігури - реальні мешканці села, які реально ходили на похорон художникового дідуся. Картина без морального, символічного чи міфологічного змісту, просто зображення буденного життя з усіма його ритуалами та похмурими обличчями.
Але настільки ж цей реалізм далекий від фотографії - справжнього революційного носія реальності в 1850 році! Композиція картини абсолютно постановочна і мало залежить від справжнього положення людей на справжньому похороні: Курбе ішов проти одних умовностей, але не міг піти проти інших, якщо хотів, щоб його картина сприймалась. Це, крім усього іншого, показує, наскільки мало вплинула фотографія на його "потяг до реального". Ще одна цікава деталь - височенний посох з розп’яттям, розміщений таким чином, що декоративний Ісус вивищується над усіма людьми і, таке враження, перетворюється у справжнього Ісуса на задньому плані. Навіть в оригіналі мені довелось придивитись, щоб побачити, що це таки посох, а не фігура з віддаленого горба. Разом з загальною темою смерті та фігурами простих людей, які оплакують небіжчика, таке двозначне розп’яття відразу викликає асоціації з відповідною художньою традицією та своєрідним чином включає "Похорон" у цю традицію.
Художня традиція - ось один із двох основних референтів Курбе, поруч із "дійсністю". Те саме стосується і Мане.
Художня традиція - ось один із двох основних референтів Курбе, поруч із "дійсністю". Те саме стосується і Мане.
***
Критики і широка народна думка проголошують Мане імпресіоністом, причому найпершим із них, вірним побратимом Моне, Ренуара, Деґа і компанії. Я навіть маю припущення, що частково думка ця тримається на нерозрізненні схожих прізвищ - бо хто-хто, а Моне імпресіоніст par excellence. При цьому всіх імпресіоністів прийнято вважати крутими і модними - на думку широкої аудиторії, імпресіоністи були ледь не модерністами, тому що скинули з п’єдестала унилий академізм із реалізмом, віддались буянню фарб і створили унікальний стиль із широкими мазками та розмитими фігурами. Я не можу гарантувати, що нинішній стан громадської думки точно відповідає описаному, але загалом я таке час від часу чую, на семінарах з літературознавства у Могилянці навіть цим щось там обґрунтовували, в звичному могилянському стилі "реалізм лайно, а імпресіоністи-модерністи відкрили чисту красу і все перевернули в кращий бік".
Народна думка взагалі ненадійна річ - люди щиро вважають, що у Лувр треба йти тільки через "Джоконду" і пару-трійку італійців, що Далі був великим художником, і що саме імпресіоністи винайшли цей свій фірмовий мазок (який є у Рембрандта, Делакруа і десятків інших). Мане був близьким до імпресіоністів, він одним із перших почав писати в стилістиці та тематиці, характерній пізніше для імпресіоністів ("Музика в саду Тюїльрі"). Але з реалізмом, в т.ч. із Курбе, його пов’язує значно більше речей. Тобто якщо вже обов’язково треба наклеїти якийсь ярличок, засунути в якусь шухлядку (часом це корисно), то я би без роздумів віддав перевагу реалізму. Але і шухлядку з імпресіоністами розмістив би чітко під реалізмом, дуже близько - бо по суті імпресіонізм був продовженням реалізму, а не розривом із ним.
Імпресіонізм, як і реалізм - це переважно протест проти академізму. Ну, і частково романтизму, який лише розбавив академічні традиції чуттєвістю, розмитістю картинки та екзотичними сюжетами. Реалізм та імпресіонізм - це "живопис сучасного життя", словами Бодлера, тобто відмова від міфологічних, релігійних та історичних сюжетів, від канонізації грецьких та ренесансних пропорцій, від театральних поз, від моралізування тощо. Курбе, а слідом за ним і Мане, досить послідовно дотримувались лінії цього протесту, який на середину ХІХ ст. був уже давно на часі.
Критики і широка народна думка проголошують Мане імпресіоністом, причому найпершим із них, вірним побратимом Моне, Ренуара, Деґа і компанії. Я навіть маю припущення, що частково думка ця тримається на нерозрізненні схожих прізвищ - бо хто-хто, а Моне імпресіоніст par excellence. При цьому всіх імпресіоністів прийнято вважати крутими і модними - на думку широкої аудиторії, імпресіоністи були ледь не модерністами, тому що скинули з п’єдестала унилий академізм із реалізмом, віддались буянню фарб і створили унікальний стиль із широкими мазками та розмитими фігурами. Я не можу гарантувати, що нинішній стан громадської думки точно відповідає описаному, але загалом я таке час від часу чую, на семінарах з літературознавства у Могилянці навіть цим щось там обґрунтовували, в звичному могилянському стилі "реалізм лайно, а імпресіоністи-модерністи відкрили чисту красу і все перевернули в кращий бік".
Народна думка взагалі ненадійна річ - люди щиро вважають, що у Лувр треба йти тільки через "Джоконду" і пару-трійку італійців, що Далі був великим художником, і що саме імпресіоністи винайшли цей свій фірмовий мазок (який є у Рембрандта, Делакруа і десятків інших). Мане був близьким до імпресіоністів, він одним із перших почав писати в стилістиці та тематиці, характерній пізніше для імпресіоністів ("Музика в саду Тюїльрі"). Але з реалізмом, в т.ч. із Курбе, його пов’язує значно більше речей. Тобто якщо вже обов’язково треба наклеїти якийсь ярличок, засунути в якусь шухлядку (часом це корисно), то я би без роздумів віддав перевагу реалізму. Але і шухлядку з імпресіоністами розмістив би чітко під реалізмом, дуже близько - бо по суті імпресіонізм був продовженням реалізму, а не розривом із ним.
Едуард Мане, "Портрет Еміля Золя" (1868). Париж, Музей Орсе. Зображення з wikimedia.org
Імпресіонізм, як і реалізм - це переважно протест проти академізму. Ну, і частково романтизму, який лише розбавив академічні традиції чуттєвістю, розмитістю картинки та екзотичними сюжетами. Реалізм та імпресіонізм - це "живопис сучасного життя", словами Бодлера, тобто відмова від міфологічних, релігійних та історичних сюжетів, від канонізації грецьких та ренесансних пропорцій, від театральних поз, від моралізування тощо. Курбе, а слідом за ним і Мане, досить послідовно дотримувались лінії цього протесту, який на середину ХІХ ст. був уже давно на часі.
Також їх обох об’єднує схильність вдаватись до своєрідного "епатажу", висловленого то словами, то картинами. Курбе "Похороном" розбив табу на монументальні полотна із простонародного життя, а Мане "вистрілив" своїми "Сніданком на траві" та "Олімпією", так само порушуючи неписані правила Салону і створюючи прецедент, що дозволяв молодшим рухатись іще далі.
Едуард Мане, "Сніданок на траві" (1863). Париж, Музей Орсе. Зображення з wikimedia.org
Картини було написано майже одночасно, і обидві вони подають версію Тіціана для "сучасного життя". Прототип для "Сніданку", який тоді мали б приписувати Джорджоне, висить у Луврі і Мане міг писати хоч і прямо з нього. От тільки ніякого "імпресіонізму" тут немає, як його немає і в "Олімпії". Нормальне реалістичне полотно, яке міг би написати Курбе, і до того ж цілком у дусі Курбе написане з розрахунком на скандал. Так, тут немає соціальної тематики - але і в Курбе її зазвичай не було, і вона зовсім не входила у визначення реалізму. Незважаючи на симпатії більшості реалістів до соціалізму, соціалістичний реалізм їм був дуже далекий. Я це без жодної оцінки пишу - насправді, був би радий побачити більше соціально-гострих полотен Курбе чи Мане, але вони на це не підписувались і вели "революційну боротьбу" швидше в межах самого мистецького поля, ніж мистецькими методами в політичному полі.
"Сніданок на траві" більш відомий, але "Олімпія" - більш смілива і нахабна картина: в ролі Венери (претекст - відповідна картина Тіціана) бачимо паризьку повію. Чудова алегорія загальної зміни в мистецтві, яку приніс реалізм і розвинув імпресіонізм: на місце вигаданих ідеалізованих богинь академізму пийшли реальні жриці кохання з паризьких борделів. Саме таким мало бути нове мистецтво - і саме таким воно, на щастя, стало. Не буду розписувати далі про цю картину, скажу тільки, що це одна з найбільш блискучих речей в Орсе, гідна захвату і бодай півгодинного уважного втикання, а також зацитую іншого захопленого поціновувача:
Я й так написав аж занадто багато. Зазначу насамкінець, що це лише моя особиста, дуже суб’єктивна спроба розібратись із двома улюбленими художниками ХІХ ст., із паризькими спогадами, із уявленнями про реалізм та імпресіонізм, із неоднозначністю всього цього. Сподіваюсь, у Парижі ви також звернете увагу на ці картини і пригадаєте мої похвали.
Едуард Мане, "Олімпія" (1865). Париж, Музей Орсе. Зображення з wikimedia.org
"Сніданок на траві" більш відомий, але "Олімпія" - більш смілива і нахабна картина: в ролі Венери (претекст - відповідна картина Тіціана) бачимо паризьку повію. Чудова алегорія загальної зміни в мистецтві, яку приніс реалізм і розвинув імпресіонізм: на місце вигаданих ідеалізованих богинь академізму пийшли реальні жриці кохання з паризьких борделів. Саме таким мало бути нове мистецтво - і саме таким воно, на щастя, стало. Не буду розписувати далі про цю картину, скажу тільки, що це одна з найбільш блискучих речей в Орсе, гідна захвату і бодай півгодинного уважного втикання, а також зацитую іншого захопленого поціновувача:
The next day, alone, I went to the nearby Louvre... I was impressed by the size of the Venus de Milo and, more sincerely, by the Victory of Samothrace and doubtless stopped before the Mona Lisa. But she did not speak my language. Another picture did, Manet’s Olympia. Perhaps it was natural that a virgin boy of fifteen should be transfixed by the cool, adult gaze of that astonishing image of a naked woman, glorying in luxe and calme, and for the moment visibly uninterested in volupté. And yet, what made my first encounter with this masterpiece so unforgettable was not the sensuality – after all, the Louvre is full of sexy nudes – but the sense that this wonderful painter was not interested in the incidental emotion but in ‘the truth’; in the stumbling words of a later generation of adolescents in ‘telling it like it is’. The Olympia is what I remember from my first visit to Paris. If I needed converting to France, Manet was the right missionary.Це розповідь Еріка Гобсбаума про його першу юнацьку подорож до Парижу, з його мемуарів "Interesting Times" - до речі, рекомендую.
Я й так написав аж занадто багато. Зазначу насамкінець, що це лише моя особиста, дуже суб’єктивна спроба розібратись із двома улюбленими художниками ХІХ ст., із паризькими спогадами, із уявленнями про реалізм та імпресіонізм, із неоднозначністю всього цього. Сподіваюсь, у Парижі ви також звернете увагу на ці картини і пригадаєте мої похвали.
"на місце вигаданих ідеалізованих богинь академізму пийшли реальні жриці кохання з паризьких борделів" - венера тиціанова теж, мабуть, куртизанка венеціанська, просто назвали її венерою для "так положено"
ReplyDelete